Кінець вічності
Я лежав на операційному столі. Від наркозу мої очі самі заплющувались. Навколо мене стояли лікарі. Їхні обличчя тьмяніли. Перед обличчям промайнуло, наче лагідний літній вітерець, чиєсь обличчя. Таке лагідне, добре, з посмішкою на вустах і до болю знайоме. У вухах звучала музика. Грандіозна, велична. Вона переповнювала мою душу, серце, увійшла в кожну клітину…і стихла.
Наступила темрява. Очі ніяк не розкривалися. Що? Що робити? Я ще маю час подумати. Багато часу. В мене в запасі ціла вічність. Та я нічого не міг пригадати. Що я робив вчора, сьогодні зранку? Лише якісь дивні уривки, і насичені кольори, що миготіли перед очима, та й ті зникли. Чому все забулось? Я отримав відповідь. Тому що все в житті непостійне. Навіть саме життя є короткочасним. Який воно має сенс? Навіщо жити? Помреш і все закінчиться. Що з цих земних почуттів, якщо вони спочатку дають насолоду, а потім перетворюються на розчарування? Яка користь з кохання, дружби, якщо все це скороминуче?
Раптом я з жахом зрозумів, що всі ці думки подає мені мозок, а не серце, воно нічого не відчувало, було мертве…
Напевно так і виглядає смерть. Вічність, і нудьга, і роздуми про нікчемність життя. Для чого створена людина? Щоб думати! А для цього і є смерть. Час, коли у твоєму розпорядженні ціла вічність. Час, коли ти не переймаєшся такими дрібницями, як любов, щастя, багатство.
Моє серце якось дивно тьохнуло, але мабуть мені здалося, бо я і дальше нічого не відчував, а тільки думав, думав, думав…
Раптом мозок підказав мені думку, яка була явно безрадісна і зрадлива для серця. Де я? Під землею в труні? Чи там тільки моє тіло, а я сам зараз десь у просторі, далеко від людей і від почуттів. Та я почув, швидше відчув ще одну, дуже далеку, дуже тиху думку. Вона мені наказувала: «Борися!» Я зрозумів, що ця думка точно не йде від мозку, тому що вона не логічна. Як можна боротися з тим, чого не бачиш і навіть не відчуваєш? То виходить, що це серце віддало мені такий наказ? Але тоді появляються два варіанти. Або все, в чому я досі був впевнений насправді повний абсурд, або я…досі живий. Тоді потрібно боротися! Потрібно вірити…
І темрява розвіялась. В очі било яскраве світло. Пам’ять потрохи відновлювалась. Душу переповнювали почуття. Всі мирські проблеми стали значними. Кохання, дружба знову стали важливими речами. Життя набувало сенсу.
Я кілька разів моргнув, остаточно розвіявши всі похмурі думки про смерть, і вирішив насолоджуватись життям. Бо воно в нас одне, зі всіма радостями і негараздами, на довгі роки!